Як у Самарі діти оживили Миколаївський розпис на звичайних дерев’яних ложках
27 Листопада 2025 0 Comments
За вікном — осінній дощ, що барабанить по бруківці старого містечка, а в теплій залі Палацу культури «Металург» — справжній вибух кольорів. Дерев’яні ложки, прості й скромні, лежать на столах, чекаючи на диво. Діти від шести до дванадцяти років — двадцять пар очей, повних цікавості — хапають пензлі. За лічені хвилини на їх поверхні розквітають півонії, що палають червоним, мальви, які тягнуться до неба синім, і кучеряве листя калини, що грає смарагдом. Це не просто малювання — це відродження. У маленькому містечку на берегах річки Самари, де колись чумаки возили сіль і розповіді, оживає Миколаївський розпис — перлина українського народного мистецтва, яка ледь не канула в Лету.
«Дивіться, сонечки, спочатку коло — як сонце над степом, а від нього пелюстки, ніби промені, що танцюють. Не бійтеся, якщо лінія хитнеться — природа ж не малює по лінійці, вона кучерява, як наша Україна», — лагідно, але твердо навчає Марія Гордієнко, народна майстриня з Самара, якій за сімдесят, але руки її досі спритні, як у дівчини з ткацькою майстернею. Вона сидить посеред кола, оточена сміхом і плесканням фарби. Хтось уже розмазав синю краплю по щоці — і тепер виглядає, ніби щойно виліз із квіткового лану. Дев’ятирічна Соломійка тримає ложку так обережно, наче це оберіг для мами: «Хочу великі квіти, як на бабусиній скрині. Щоб цвіли вічно, навіть узимку».
Цей майстер-клас у гуртку Миколаївського розпису — не перше і не останнє. Він став частиною ширшої хвилі відродження, що почалася ще 2016-го, коли Новомосковська міська рада визнала цей стиль елементом нематеріальної культурної спадщини краю. А 2021-го його внесли до списку явищ нематеріальної спадщини всієї Дніпропетровщини. У Самарі, де традиція переплелася з повсякденням, Марія Гордієнко — одна з тих, хто не дає їй згаснути. Її ім’я стоїть у списку майстринь, чиї роботи прикрашали виставки в Палаці «Металург» поруч із Наталією Амбросовою, Анжелою Лагодою та іншими. «Важливо навчати дітей Миколаївському розпису, або ж іншим видам української народної творчості з малечку, — каже Марія, витираючи фарбу з долонь. — Це не лише відродження традицій, а й популяризація автентичного українського мистецтва. Бо якщо не ми — хто? Музеї? Вони мертві без живих рук».
Щоб зрозуміти магію цих ложок, треба повернутися на два століття назад — у село Миколаївка Новомосковського району, де все почалося. Там, у степу Присамар’я, селянки розписували скрині для приданих: великі дерев’яні сундуки, що ховали хліб, лляну білизну і мрії про щасливе життя. Перші згадки про цей розпис сягають ще 300 років тому — чумаки, що проїздили через село з сіллю з Грушів, розносили візерунки по всій Україні. На темному тлі дерева — «вазонами»: розлогими деревами життя з пишними квітами, гілками, віночками. Три квіти — символ Всесвіту, калина — для здоров’я, півонії — для кохання. Це не просто малюнок: це оберіг, що шепотів: «Будь сильною, як степ, і квітучою, як луг».
На відміну від сусідньої петриківки — з її білим фоном і розмахом для стін хат — миколаївка була інтимнішою, «домашньою». Плоске писання: малюнок на малюнок, колір на колір, без тіней і об’ємів. Розмальовували не печі, а дерев’яні вироби — скрині, ложки, таці. До наших днів дійшло лише кілька десятків таких скарбів, найстарішій — понад 200 років. У радянські часи розпис ледь не зник: майстрині мовчали, бо «буржуазний пережиток», а 1930-ті забрали останніх носіїв. Лише в 2009-му в Новомосковську почалося справжнє відродження — Надія Явір і Наталя Кузнєцова зібрали фрагменти, вивчили символи. Сьогодні в регіоні шестеро активних майстринь, як Анжела Лагода чи Ганна Бирса, що ведуть гуртки в Губинисі та Миколаївці.
У місті Самар, де річка Самара звивається, як стрічка, традиція набула нового дихання. Тут, у Палаці «Металург», виставки миколаївки стали подією — від скринь до сучасних інсталяцій. У червні 2025-го на вулиці Гідності, 50, з кольорового каменю виклали гігантський візерунок: квіти, що «ростуть» просто серед зелені, ніби нагадуючи: спадщина жива, якщо її поливати.
Майстер-класи як цей — не просто хобі. Вони — терапія для душі. Розвивають моторику (година над пензлем — і пальці слухаються, як ніколи), фантазію (вибери колір — і ти творець), навички спілкування (ділитися секретами мазків — це як розмова серцем до серця). Психологи з Дніпропетровського національного університету кажуть: у часи війни таке мистецтво — як щит. Дитина, що малює оберіг, вчиться вірити: краса переможе. «Через творчість юні митці відкривають для себе світ традиційного українського мистецтва, який живе і надихає нові покоління», — підкреслює Марія. А Інна Прийменко, начальниця відділу культури Губиниської громади, додає: «Ми повертаємо молодь до витоків. Це наше, доведене істориками. І ми робимо все, щоб миколаївка стала національною — центром екскурсій, фестивалів».
Уявіть: звичайна ложка, що колись годувала кашею, тепер — оповідь. На одній — сонечко з усмішкою для бабусі, на іншій — дерево життя з трьома квітами-Всесвітом. Діти не поспішають розходитися: «Ще трошки, будь ласка!» І тоді Марія дістає реліквію — свою першу скриню, розписану в юності. «Їй шістдесят літ, а квіти — як вчора. Так і ваші ложки розкажуть онукам: ми творили, бо вірили».
У залі стихає шум — лише краплі дощу за вікном. Бо коли маленька рука торкається вічності, слова непотрібні.
Навіть війна не згасила вогонь. У 2023-му, попри обстріли, майстрині в Миколаївці розписували тканину для фестивалів — «щоб не дати згаснути». У вересні 2024-го майстер-клас у селі об’єднав дітей і дорослих: пензлі, фарби від благодійників, солодощі — і сльози радості. Сьогодні в Новомосковській громаді діє майстерня, де Анна Бирса, Марія Горяна та Анастасія Нікітіна вчать не лише ложок, а й одягу, прикрас, інтер’єру. Розпис переріс скрині: став сувенірами, що їдуть у світ, нагадуючи про Україну.
Лідія Клименко, вчителька з громади, мріє: «Хочемо, щоб Миколаївка стала центром — для дітей, для світу. Бо це не просто візерунки — це код нашої культури». А Марія Гордієнко, дивлячись на дитячі ложки, шепоче: «Коли бачу іскри в їх очах — розумію: не дарма».
Самар — маленьке містечко. Але поки тут є такі майстрині, як Марія, і такі діти, як Соломійка з Артемом, — Миколаївський розпис не просто виживе. Він розквітне. Яскравіше, ніж півонії влітку. На прощання кожна ложка йде додому — оберіг, подарунок, мрія. «Наступного разу — тарілки, — обіцяє Марія. — Хто знає, може, твоя ложка, або тарілка колись годуватиме не лише тіло, а й душу». І це — найкраща доля традиції: жива, тепла, своя. 🌸